Пан Таллаші, капітан Хустського замку, був на боці лабанців. Замок вважався в той час сильним і куруцький полководець Ференц Ракоці бажав легко взяти його будь-яким способом. Осада продовжувалась довго, бо у Редеї не було ні однієї гармати, лише кавалерія, а Таллаші міг поставити на стіни фортеці достатню кількість мушкетерів. Гроші тут не могли допомогти, бо Таллаші був багатий і на підкуп не ішов. Та й Редеї мав грошей мало. Але він дістав наказ .взяти замок і не міг його не виконати. Довго роздумував Редеї, як потрапити в замок, але безрезультатно. Тоді по околицях поширилась чутка, що серед гарнізону замку поширилась якась хвороба і що й Таллаші хворий так, що до його постелі ніхто не наближувався.
-Ну, якщо всі бояться, то я не боюсь,- сказав пан Редеї і наказав запрягти четверню й сам, в супроводі одного гайдука, в’їхав у Хустський замок.
Природно, ніхто не думав про небезпеку, коли бачив, що робить сам Редеї. Він цікавився станом хворого і коли його підвели до його дверей, привітав Таллаші і, підійшовши до нього, сказав, що не міг
не відгукнутися на поклик совісті і не відкласти всі справи і не прийти до нього. Адже вони – одної крові, родичі. Хворий під напливом радості відповів, що Бог нагородить його, що не побоявся відвідати його.
Пан Редеї розпитував Таллаші про хворобу, коли і як вона появилась, як він почуває себе. І той без роздумів все розповів.
-А хто вас лікував?
-Нема тут поблизу нікого,- відповів. -Я повідомив про хворобу в гарнізон сатмарському фельдчару (фельдшеру), але той відповів, що саме тепер починається полювання на турів і нехай я почекаю із
хворобою.
-Ну, тоді, напевне, не відмовите мені, щоб я запросив сюди свого доктора із Каллова. Тільки дозвольте написати кілька рядків сину.
-Хай Господь Бог благословить вас за таке благодійництво.
Пан Редеї написав сину, щоб він зразу приїхав у Хуст і взяв із собою доктора і, крім того, привіз дві карети.
Наступного дня той із доктором був у Хусті. Доктор був людиною професійно освіченою, він оглянув
хворого, визначивши його стан, встановив діагноз і приписав ліки. Та тоді не було близько аптек і за ліками послали в Дебрецен. їх привіз Редеї. Але не вистачало ще одних ліків.
Ми знаємо, що хворий чоловік нетерпеливий і в подібних випадках йому можна рекомендувати всякого роду ліків, яких він хоче якнайшвидше спробувати. І треба признати, що пан Редеї був у наданні добрих порад невичерпний, ніби він був сам найдосвідченіший лікар, наговоривши хворому всякої всячини.
Пан Таллаші використовував усі види елексирів життя з відварів, витягнутих жил, копаних ангелами чи укушених чортами коренів тощо. І кожен із цих елексирів був або у кума чи шурина Редеї в різних місцевостях. Вони негайно відкликалися і особисто приносили ліки в замок і бажали виздоровлення хворому, який, справді почав, відчувати себе краще і краще.
Із виздоровленням приходив до Таллаші й глузд. Він почав дивуватись, скільки „милих друзів” вже є у замку: пан Редеї, його син, молодший брат, старший брат, кум, хресник… До того ж кожен мав по кучеру і гайдуку. Таллаші злякався, що незабаром у замку буде більше гостей, ніж членів гарнізону. Він готовий був уже встати з ліжка, бо відчував себе вже здоровим, тільки шлунок ще трохи поболював. Але піклувальники
не дозволяли йому вставати, бо це могло нашкодити його здоров’ю і хвороба могла б повернутися. Хай він, мовляв, ще полежить і прийме інші ліки, за якими пан Редеї посилав по два-три рази в день. На кінець Таллаші заявив, що він вже здоровий і не потребує допомоги. І він заявляє Редеї: „Слухайте, Вашість, я вважаю, що вас вже багато у замку”. На що той тільки посміхнувся і відповів: „А я вважаю, що нас тут більше, ніж достатньо, і що ми тут залишимось, мій пане”.
Пан Таллаші хотів повернути слова Редеї у жарт й голосно засміявся: „Може, ви хочете сказати, Вашість, що ви б могли нас перемогти”. „О-ні,- відповів той, – того не потрібно тому, що завжди, коли хто-небудь із ваших людей ішов за ліками, його в нас гарно залишали і повертали сюди замість нього порядного куруца. І з ваших людей вже тільки для декорації стоїть тут-там хтось”.
Таллаші зрозумів, що його обманули. Від переляку він зразу так виздоровів, що без помочі скочив із постелі й обувся у чоботи. Але зробити вже нічого не зміг. Так перейшов замок Хуст без бою, під видом благородних відвідин хворих, до рук семигородських.
Королева Ізабелла призначила комендантом, префекта замку Христофора Годьмашші.